9–11 лютого в Торуні пройшли Дні Шельонжека – низка наукових, культурних і релігійних заходів, присвячених Слузі Божому Адольфу Петру Шельонжеку, єпископу луцькому. Запросили на ці дні й групу парафіян римсько-католицького костелу святих Апостолів Петра і Павла в Луцьку.
Ініціатором ідеї зробити виставу про владику Шельонжека, незламного пастиря, який у 1925–1950 рр. керував нашою Луцькою дієцезією, була сестра Аксана Щіпанська CST.
На період служіння владики випали непростий міжвоєнний час і Друга світова війна, дворазова радянська окупація та півторарічне перебування у в’язницях НКВС. Вистава «Хто в сльозах сіє» мала на меті наблизити вірним постать та життєпис цієї визначної людини, вона розповідає про найдраматичніші моменти його життя: арешт, перебування в тюрмі та визволення.
У нашому театральному колективі (саме так назвали нас на торунських афішах) є лікарі, підприємці, інженер і юрист, тобто люди спеціальностей, які не мають нічого спільного з театром. Ми – звичайнісінькі парафіяни, зовсім ніякі не актори. Але режисурою і сценографією займалася з нами майстриня своєї справи Жанна Ткачук, яка «витиснула» з нашого гурту все, що змогла.
Про сам спектакль розповідати не будемо, адже, скоріш за все, ми ще будемо його показувати у Луцьку.
Хотілося би розповісти про інше – про свої емоції. У Польщі глядачі нас приймали надзвичайно тепло: ми ще не встигли переодягнутися після вистави, а вони вже йшли спілкуватися. Люди старшого віку, часто зі сльозами на очах, ділилися власними переживаннями та спогадами, молодші просто розпитувалися про Україну взагалі та Волинь зокрема, говорили про війну, політику, історію та культуру. Всього в Торуні ми мали два виступи: 9 лютого – в Центрі діалогу, а 10 лютого – у Міщанській залі Староміської ратуші. Це були неймовірні враження – виступати у старовинній залі XIII ст., у якій сотні років вирішувалася доля міста й навколишніх земель, а вдягатися і готуватися до вистави у «гримерці», стіни якої завішані картинами XVII–XX ст., серед них – і твори легендарного Яна Матейка. Щоправда, це зовсім не допомагає зосередитися перед виставою…
Помолилися ми й на кладовищі, де поховані луцькі священики, які були змушені радянською владою покинути свої парафії.
Дводенна екскурсійна програма теж була надзвичайно насиченою і цікавою. Торунь багатий на пам’ятки, недарма місто в 1997 р. внесли до Списку світової спадщини ЮНЕСКО. Величезне враження справив на нас нічний Торунь, а вид уночі на Старе місто з лівого берега Вісли – видовище просто неймовірне! Тож, якщо раніше Торунь більшість із нас асоціювала з пєрніками та Коперником, то тепер ми знаємо про це місто незрівнянно більше.
Побували ми й на екскурсіях за містом. Запросили нас до себе вчителі в Любічу Дольному під Торунем зі школи, яка носить ім’я пароха нашої кафедральної парафії блаженного Владислава Буковинського. Цікаво було подивитися на звичайнісіньку сільську школу, чудово оснащену, в тому числі інтерактивними дошками, поспілкуватися з учителями. Були ми у новозбудованому храмі Пресвятої Діви Марії Зірки нової євангелізації і св. Йоана Павла ІІ. Найбільше нас вразила нас папська каплиця, яка є точною копією ватиканською, і сам папа, який сидів у кріслі перед вівтарем. Відвідали ми також музей блаженного Єжи Попелушка.
Звісно, що не могли ми не відвідати тевтонський Бєжгловський замок, де провів свої останні роки єпископ луцький Адольф Петро Шельонжек.
Завершилося наше перебування в Торуні участю у недільній месі в костелі святого Якова, яка відправлялася в інтенції якнайшвидшої беатифікації нашого владики. Після завершення богослужіння ми помолилися біля нового саркофагу, в який минулого місяця були вміщені земні останки Слуги Божого Адольфа Петра Шельонжека, єпископа луцького.
Організували наш приїзд Згромадження сестер Святої Терези від Дитяти Ісуса, парафія Святого Якуба та Університет імені Миколая Коперника в Торуні, а забезпечили його Маршалковське управління Куявсько-Поморського воєводства і влада Торуня, за що ми їм щиро дякуємо.
Торунь – місто-побратим Луцька, і гостили нас дійсно по-братськи. Особливу подяку ми складаємо Каролю Войтасіку, депутату міськради, який буквально від ранку до ночі опікувався нами.
Автор статті: Анатолій Оліх
