Історія

 Християнська Україна-Русь і її відносини з Католицькою Церквою (Х – ХІІІ ст.)

Офіційне хрещення Київської держави відбулося в 988 р., коли святий рівноапостольний князь Володимир Великий у водах Дніпра охрестив киян і оголосив християнство візантійського зразка офіційною релігією на безмежних просторах Східної Європи. Перед цим історики згадують як християн князів київських Аскольда і Діра (+ 882), згодом – рівноапостольну княгиню Ольгу, яка охрестилася в 955 р.

Церква Київської Русі, яка була провінцією Константинопольського патріархату, підтримувала зв’язки з Апостольським Престолом у Римі. Навіть після офіційного розриву у 1054 р. Константинополя з Римом Київська Церква не прийняла жодної постанови про відділення від Вселенської Церкви і таким чином не сприйняла болісного розламу у християнстві та всіляко засвідчувала свою єдність із Західною Церквою. Особливо це було помітно за правління князя Ізяслава (1054−1068, 1069–1073, 1076–1077). 17 квітня 1075 р. папа Григорій VII вислав до нього лист – це перший відомий історичний документ, надісланий до України. Привертає до себе увагу той факт, що у ньому Святійший Отець звертається до Ізяслава як до короля Русі, а його дружину називає королевою.

Припускається, що перед тим Ізяслав, перебуваючи в Римі, прийняв з папських рук королівський вінець. Папа в листі зазначав, що він гостив у себе Ярослава, сина Ізяслава, який приїхав до Риму поклонитися “мощам святого Петра” (ad limina apostolorum).
Також одним з проявів свідомості спільноти у вірі з католицьким світом Заходу була поширена тоді практика укладання шлюбів між київською династією Рюриковичів і західноєвропейськими родами. Київського князя Ярослава Мудрого (1019−1054) навіть називали “тестем Європи”, тому що його дочки були одружені з володарями багатьох країн Заходу.

В часи удільних чвар і занепаду київського престолу після татаро-монгольської навали в 1240 р. центр державного життя переноситься на галицько-волинські землі. Творець могутності Галицько-Волинської держави Роман Мстиславович (1199−1205 рр.) постійно підтримував сусідські зв’язки із Заходом, достеменно відомо, що він, наприклад, був постійним жертводавцем-благодійником бенедиктинського монастиря у Ерфурті. Про це згадують тамтешні хроніки, йменуючи його Romanus rex Ruthenorum (Роман, король русинів).

7 жовтня 1207 р. Папа Інокентій ІІІ написав другого відомого в історії листа до України. У скерованому до українського народу апостольському посланні “Universis per Ruthenian constitutis” наголошувалося, що Святійший Отець не вважає, що Русь внаслідок розламу у Церкві відокремилася від Католицької Церкви і тому закликає русинів зміцнити єдність з Апостольським Престолом. За часів володарювання князя Данила Галицького (1245−1264 рр.) зв’язки України з Заходом та із Західною Церквою зокрема посилюються ще більше. Однією з причин цього була потреба протидії татаро-монгольським завойовникам, від влади яких залежали галицько-волинські правителі. Щоб заручитися підтримкою католицької Європи у боротьбі з постійними татарськими наїздами, князь Данило сприяв укладенню церковної унії з Римом. Політичним відображенням цих прагнень було прийняття ним королівської корони з рук папи Інокентія ІV у 1253 р. Галицько-Волинський літопис залишив про це таку згадку: “Так він прийняв вінець від Бога, від Церкви святих апостолів, і від престолу святого Петра, від отця свого Никентія”. Однак несприятливі політичні обставини призвели до послаблення контактів короля Данила з Римом і розриву формальної унії Церкви у Галицько-Волинській державі з Апостольським Престолом.

Отже, всупереч поширеним твердженням пострадянських і навіть сучасних українських істориків про те, що католицизм на українських землях “насаджено” ледь не силоміць завдяки політичній та релігійній активності сусідніх держав (Польщі, Угорщини, Литви, Німеччини), історичні факти доводять, що католицизм має тут глибокі автохтонні корені.

Церква Київської Русі, будучи провінцією Константинопольського патріархату, підтримувала зв’язки не тільки із Константинополем, але й з Апостольським Престолом у Римі, і всіляко намагалася засвідчити свою єдність із Західною Церквою. Хоча православні Церкви на Сході визнають лише перші сім Вселенських соборів, представники українського православ’я брали участь і в інших Соборах, скликаних римськими Папами на Заході. На XIII Вселенському Соборі в Ліоні (1245 р.) був присутній архієпископ Петро з України, який від імені русів попереджував католицький Захід про небезпеку татарської навали. Тоді папа Інокентій IV відправив із Вселенського Собору посольство до східних країв. У Володимирі-Волинському відбулася зустріч папського посланця з православними владиками Володимира, Холма і Луцька. Святійший Отець окремою буллою закликав українську Церкву до відновлення церковної єдності.

Одночасно з християнізацією України у східній традиції відбувалося проникнення сюди також і впливів латинсько-західного християнства. Деякі джерела сповіщають, що на українські землі “аж до Бугу і Стиру” сягала в X столітті Празька дієцезія. Перша християнка на київському престолі, свята рівноапостольна княгиня Ольга (хрещена Оленою, + 969), в 959 р. звернулася до імператора Оттона І з проханням прислати на Русь єпископа і місіонера. Таке призначення отримав монах з Майнцу Лубуцій. Він був першим латинським єпископом Києва, однак він ніколи так і не дістався до своєї кафедри. Його наступник єпископ Адальберт започаткував контакти між Руссю і Апостольським Престолом. За його правління було вислано перше посольство папи Бенедикта VIII на двір князя Ярослава. Відома легенда, що, вибираючи віру, святий князь Володимир прийняв також делегацію „від німців” – тобто латинських католиків. Якийсь час на князівському дворі гостив св. Бруно (Боніфацій) з Кверфурту, який був католицьким єпископом Русі і місіонером, що проголошував Боже Слово серед степових народів. Позиція Католицької Церкви у Київській Русі значно зросла за правління князя Святополка (1015−1019), коли помітно збільшилась кількість католиків. Тривалі контакти з Римом підтримував київський князь Ізяслав, проводячи листування з папою Григорієм VII. У свідомості латинського Заходу руські володарі були трактовані як короновані католицькі правителі. Німецькі хроніки як про короля (rex) писали про князя Володимира.

Треба зазначити, що початково католиками були переважно вихідці з європейських країв, що оселилися на Русі. Були серед них купці, міщани, дружинники воїни-варяги. Тому нерідко католицизм тут називали: варязька, німецька або латинська віра. З часом цю групу почали поповнювати навернені місцеві русини. Для надання душпастирської опіки українським католикам на Русь вирушили місіонери з орденів домініканців і францисканців. Крім того, католицькі місії на Русь від половини XIII ст. посилали любуські єпископи (з міста Любуш). Довший час, тобто від 1021 р., коли Київ вимушений був покинути єпископ Олексій, болгарин за походженням, на землях України не було жодного римсько-католицького єпископа. Тільки у 1232 р. папа Григорій IX висвятив єпископа для Русі – Герарда з місцевості Опатів, якого називали “Ruthenorum episcopus et primus episcopus Rusiae”. Після смерті його наступника Готарда (†1257) руську єпископську кафедру, згідно з розпорядженням папи Олександра ІV, передано любуським єпископам. Через спустошення у період татаро-монгольської навали ця ієрархічна юрисдикція була лише формальністю.

Церква в Україні під час польсько-литовської доби (XIV-XVI ст.)

Блаженний Яків Стрепа.Після ослаблення влади руських володарів у ХІV ст. і занепаду Київської Русі та Галицько-Володимирського князівства внаслідок татаро-монгольського нашестя, українські землі потрапили у сферу впливів сусідніх держав: Литви, Польщі та Угорщини. Північно-східні землі Русі зазнають відчутних впливів Московського князівства, Волинь та центр України по обох берегах Дніпра перейшли до Великого Князівства Литовського, Галичина відійшла до королівства Польського. Власне тоді – у другій половині ХІV ст. – тут утворюються латинські дієцезії. Ієрархічна структура Римсько-Католицької Церкви обіймала перш за все землі Західної Русі-України. Застосовано принцип, згідно з яким латинські дієцезії створювалися там, де вже існували православні єпископства. Отож католицькі осередки виникнули у Перемишлі (1358 р.), Холмі (1359 р.), Володимирі-Волинському (1358 р.) і Галичі (1375 р.). Формально цей стан затвердив папа Григорій XI в буллі Debitum pastoralis officii від 13 лютого 1375 р. Відтоді костьоли в Галичі, Перемишлі, Володимирі-Волинському і Холмі стали вважатися єпископськими кафедрами. Цей документ відмінив формальну юрисдикцію любуських єпископів над латинською Церквою на Україні. Територіально католицькі дієцезії співпадали з православними єпархіями. Місто Галич стало столицею архідієцезії і метрополії. У тому ж таки ХІV ст. в межі галицької митрополії, крім згаданих вже дієцезій в Перемишлі, Володимирі-Волинському та Холмі, увійшли ще дієцезії в Кам’янці-Подільському (1379−1384 рр.) і в Києві (близько 1400 р.). Католицькому першоієрархові України було підпорядковане також єпископство в Сереті (Молдавія). Так що з огляду на територію Католицька Церква на Україні була однією з найбільших у Європі.

Слід зазначити, що серед перших руських римсько-католицьких єпископів були не тільки прислані з Заходу духовні особи, а й священики місцевого погодження. Блаженний Яків Стрепа, львівський архієпископ, називався Jacobo Rutheni de Vladomiria, тобто русином Яковом із Володимира. Перший перемиський єпископ називався Іван (1340−1353 рр.), а його наступник – Микола Русин (1353−1375 рр.) Аж до часів Люблінської унії (1569 р.) єпископські посади в українських дієцезіях, що перебували в складі Великого Князівства Литовського, не могли займати громадяни Польської Корони. Католики і православні користувалися однаковими правами громадян.

Характерною ознакою цього часу було зростання кількості чернечих орденів на території України. Найпершими досягнули земель України так звані “ордени жебраків” – домініканці та францисканці, які одразу ж після заснування у ХІІІ ст. одразу направили своїх місіонерів у Русь. Від самого початку діяльності цих орденів на території України Апостольський Престол надав їм виняткових повноважень, яких часом не мали навіть папські легати.

Православна Церква на Україні (принаймні, значна частина православного духовенства і вірних) прагнули до повної єдності з Апостольським Престолом. Нагода для цього з’явилася під час ХVІІ Вселенського собору у Феррарі і Флоренції (1437–1439). Визначну роль тоді відіграв київський митрополит Ізидор, який був одним з головних авторів підписаного тоді міжцерковного поєднання. Тоді ж його відзначили кардинальським капелюхом і папа Євген ІV призначив його своїм легатом у Польщі, Литві та балтійських землях. Ці спроби досягти християнської єдності згідно з Христовим наказом “щоб усі були одно” (Йн 17, 20) не були, однак, впроваджені у життя і залишалися лише у спогадах про добрі наміри. До тривалого поєднання дійшло у 1596 р., коли українські єпископи підписали у Римі акт унії, згідно з яким Православна Церква у Речі Посполитій підпорядковувалася єпископові Риму, зберігаючи при цьому всю повноту своїх обрядів і внутрішній устрій життя. Тоді ж у м. Бресті всі українські православні ієрархи (крім двох єпископів) урочисто ухвалили підписану в Римі угоду, відому в історії як Брестська (Берестейська) унія. Звідси бере початок Католицька Церква візантійсько-українського обряду.

Католицизм і культурно-національний рух в Україні (XVII ст.)

Внаслідок непростих культурно-релігійних та політичних відносин, в кінці XV – на поч. XVI ст. значна частина української шляхти та магнатів приймають римський католицизм. Спрощення на кшталт вирішального тиску зі сторони польсько-католицького табору Польщі видаються малоймовірними, бо католицизм приймала найвпливовіша українська еліта, про переслідування або дискримінацію якої в тодішній польсько-литовській державі годі було говорити. Багатства роду князів Острозьких, скажімо, перевищували маєтності не одного коронованого європейського правителя, а їхні впливи відчувала на собі не тільки Корона, а й інші держави. Велику роль у переході до католицизму зіграла освіта і культура тогочасної барокової культури, якої не могла запропонувати Православна Церква. Особливо славилося тоді шкільництво ордену єзуїтів – ні для кого не секрет, що єзуїтські школи закінчували майбутні будівничі незалежності України: Богдан Хмельницький, Пилип Орлик, Іван Виговський. Мало того, саме єзуїтська система навчання стала безпосереднім поштовхом до розвитку православної церковної освіти. Києво-Могилянська академія була організована за зразком єзуїтських навчальних закладів з їхньою схоластичною методикою викладання. Зближена з католицизмом не тільки форма, а й зміст навчання: вивчається латина, пишуться трактати по працях Томи Аквінського. Михайло Грушевський писав про це так: “Могила бажав наблизити Українську Церкву, її дисципліну, практику і освітній рівень до католицького так, щоб їй з сього боку нічого не бракувало”.
Також не варто цілковито ототожнювати український культурно-національний рух, а відповідно і його представників, з православним віросповіданням. Та ж сама Києво-Могилянська академія видавала книги польською (причому не тільки граматики чи полемічні твори, а й житія святих своєї Церкви). Польська поряд із церковнослов’янською та латиною була офіційною мовою лекцій. В’ячеслав Липинський, відомий історик і політичний діяч України, зазначає, що знать, свідома свого походження, писалася як “Русь закону грецького і римського”.
Можна зробити висновок, що конфлікт інтересів польської та української сторін виник не на ґрунті релігійних розбіжностей – їхні причини набагато глибші, і спрощення робити не варто.

Криза, яка наступила в католицизмі (реформаторські рухи у Європі, повсюдний занепад моральності, війни) та криза православ’я (низький культурний та освітній рівень священиків, заангажованість Церкви у мирські справи) призвели до того, що Церква була вимушена шукати нових доріг виходу із цієї ситуації. Додатковим стимулом стало створення Московського патріархату (1589 р.) і посилення зазіхань московських володарів на білоруські та українські землі. Тому в 1594 р. в м. Торчині на Волині православні єпископи укладають лист до Папи Климента VIII з проханням про відновлення єдності та визнання верховності Римського Папи. На церковному соборі в м. Бресті була укладена унія – визнавши владу Папи та узгодивши догматичні питання, прихильники унії намагалися зберегти обрядовість та традиції своєї Церкви. Проте укладення унії не розв’язало ситуації, а стало причиною ще більшого розколу у східному християнстві та призвело до більшого напруження між католиками, православними та греко-католиками. І хоч якими великими були намагання римсько-католицького митрополита Вельямина Рутського (за походженням русина) і митрополита православного Петра Могили “поєднати Русь із Руссю”, все частіше конфлікти розв’язувалися силою. Католицькі пани насильно примушували своїх православних підданих приймати унію, а православні, обстоюючи свої законні права, за допомогою козацької шаблі проводили своєрідні “релігійні чистки”. Антагонізм тільки посилився під час збройних конфліктів Визвольної війни.
Після розділення України між Росією та Польщею у 1667 р. релігійну ситуацію розв’язали за засадою cuius regio eius religio – чия влада, того й релігія. На Правобережжі поступово впроваджувався греко-католицизм, на Лівобережжі унія була знищена повністю. Слід зазначити, що хоча й унія була визнана в Речі Посполитій, вона ніколи й не осягнула всієї повноти громадянських прав і повсюдно трактувалася зверхньо як селянська, “хлопська”.

Внаслідок укладення унії в першій третині XVII ст. в Україні виникла ще одна Церква – Вірменсько-Католицька. Чисельні громади вірмен Львова, Луцька, Кам’янця-Подільського, які мали свою релігійну окремішність і вже на той час тисячолітню історію християнства власної традиції, спочатку неприхильно сприйняли ідею унії, однак поступово гармонійно увійшли в палітру релігій України. З часом східна обрядовість підпала під сильний вплив латинської Церкви, проте свої древні традиції вірмено-католики зберегли й досі.

Католицизм на землях України в XVIII-ХІХ ст.

Внаслідок поділу України між Річчю Посполитою і Російською імперією релігійна ситуація на Лівобережжі та Правобережжі істотно різнилися. В той час як Католицька Церква латинського обряду всіляко підтримувалася правителями Польщі, на східних землях України вона фактично була змушена коритися сваволі російських самодержців. Ще у гіршому положенні була Греко-Католицька Церква – на сході її просто переслідували, а на заході вона ніколи не осягнула повноти своїх прав і свобод. Згодом внаслідок ІІ і ІІІ розподілу Речі Посполитої до Російської імперії відійшла і Правобережна Україна. Оскільки Католицька Церква обох обрядів була незалежною від місцевої влади, царат був схильний вбачати в ній ворожу інституцію і боровся з нею всіма можливими методами. Всім відомі звірства Петра І, який власноручно у храмі вбивав “уніатів”, катував і ув’язнював єпископів.

Потім в 1782 р. імператриця Катерина ІІ, наприклад, самовільно створила Могилівську дієцезію і сама призначила правлячого єпископа, який був цілковитою її маріонеткою. У 1795 р. нею ж було ліквідовано всі існуючі на території імперії дієцезії і засновано нові. Було введено обмеження щодо кількості католицьких храмів, чинилися усякі бюрократичні перепони католикам, особливо священикам, насильно проводилося перетягування до православ’я. Тільки за часів ліберального імператора Павла І сваволя дещо припинилася – він наперекір волі своєї матері, Катерини, відновив попередню структуру Католицької Церкви на території Російської імперії.

Наступні зміни в устрої Римсько-Католицької Церкви на Україні вніс конкордат Російської імперії з Апостольським Престолом від 3 серпня 1847 р. Щоправда, конкордат був суто номінальним і російська влада мало дбала навіть про видимість його виконання. Наприклад, закон про те, що не можна відновлювати або ремонтувати католицькі костьоли та каплиці, прийнятий у 1845 р., не був відмінений, а навпаки – влада ще жорстокіше взялася за його виконання. В Могилівській митрополії було скасовано 202 монастирі з існуючих 291. Душпастирські обов’язки священика прирівняно до урядової служби, дозвіл на яку надавав губернатор після отримання відповідної характеристики на священика з поліції. Заборонено процесії, крім того, влада намагалася (щоправда, безуспішно) запровадити російську мову на Богослужіннях. Проте особливо жорстоко влада обходилася з католиками східного обряду: дієцезії “устранены за ненадобностью”, в 1832 р. розпущено василіанський орден, а майно конфісковано, церкви відібрано, непокірних засилали в Сибір або вбивали без усякого жалю. Згодом Греко-Католицьку Церкву офіційно насильно було приєднано до Православної Церкви.

Тільки у 1905 р. настало певне полегшення у ситуації Католицької Церкви в Росії: царський уряд вимушений був лібералізувати свою політику щодо католицизму: було видано указ, яким дозволялася катехізація молоді рідною мовою, лібералізувалося законодавство щодо духовенства, дозволювався перехід на католицизм з інших віросповідань.

В той же час на Галичині, яка була у складі Австро-Угорської імперії, ситуація була цілком відмінна. За правління Габсбургів було ліквідовано більшість монастирів та конфісковано велику частину церковного майна, тому що держава прагнула панувати і над релігією, а крім того, потрібно було наповнити пусту казну. Згодом політика пом’якшилася, і було скасовано багато обмежень діяльності Церкви. Передусім це відноситься до формального і дійсного зрівняння у правах всіх обрядів, коли імператриця Марія Терезія декретом 1773 р. закликала католицьке духовенство до взаємопошани. Було заборонено вживання слова “уніат”, яке набрало негативного відтінку, і впроваджено на державному рівні термін “греко-католики”. Політика австро-угорських імператорів, спрямована на послаблення впливів сусіда, тобто Російської імперії, в релігійному відношенні була набагато ліберальнішою – це був один із чинників, яким Австро-Угорщина зберігала певну рівновагу між багатьма народами цієї імперії та підіймала авторитет цісаря та держави в очах громадян. Ці, щиро кажучи, чисто політичні, цілі мали дуже позитивний результат для віруючих. Священики обох обрядів плідно співпрацювали на пастирській ниві, їхня ж паства не конфліктувала на релігійній і міжнаціональній основі.

Католицька Церква в Україні до ІІ Світової війни

Падіння царського режиму відкрило Україні шлях незалежного розвитку. Короткий спалах державного життя молодої держави, створеної на уламках Російської та Австро-Угорської імперій, звістив про свободу всіх віросповідань. Важливим кроком у становленні української дипломатії було утворення української місії при Ватикані, утвореної 25 травня 1919 р, керівником якої став граф Михайло Тишкевич, а 16 червня 1919 р. Апостольський Престол визнає незалежність УНР. Про схожість миролюбної політики молодої держави і Апостольського Престолу писав у листі до Центральної Ради римсько-католицький священик Діонісій Бончковський: “Політична ситуація вкладається так, що Українська Республіка першою пішла за голосом глави Католицької Церкви – Папи Бенедикта XV, який закликає до миру і взиває народи закінчити цю страхітливу війну в ім’я сповідуваної ними християнської релігії. Територію Української Республіки замешкує близько двох мільйонів католиків, проживає тут багато уніатів, а також велика кількість некатоликів, що симпатизують з католицизмом і ідеєю загального братерства між народами, рівності усіх станів, класового і міжпартійного примирення”.

Однак окупація України більшовицькими військами і встановлення комуністичного режиму в 1920 р. розпочало нову сторінку мучеництва Церкви. Комуністи повністю перейняли політику царського режиму: так само облудно декларували свободу, переслідування ж стали незрівнянно жорстокішими. В 1922 р. територію Української РСР був змушений покинути останній католицький єпископ – ординарій кам’янецький Петро Маньковський (1866−1933).

Спочатку влада пограбувала храми усіх християнських конфесій під благим приводом допомоги голодуючим, поступово брутальна антирелігійна кампанія перейшла в моральне і фізичне винищування священиків та віруючих. Фабрикувалися судові процеси, переслідувалися всякі прояви релігійності, вірних висилали за межі України – в табори Півночі ти Сибіру. Станом на 1933 р. державою було відібрано у католиків дві третини всіх храмів. Спланований комуністами страхітливий голодомор 1932–33 рр. забрав життя, за різними оцінками істориків, від 5 до10 млн. українців. Після цього у спустошених містах і селах України влада почала масово відбирати храми. В 1938 р. було закрито останній католицький храм в радянській Україні – костьол св. Олександра у Києві, а його пароха о. Сигізмунда Квасневського було заарештовано і страчено.
Багато храмів було знищено, частину перетворено на склади, клуби та енкаведистські катівні. Вже після війни в 1948 р. з підземель костьолу в м. Полонному було перепоховано останки 168 людей – жертв звірств комуністів.

В цей же час на території Волині та Галичини, що належали до відновленої Польщі, католики обох обрядів мають можливість нормально жити і розвиватися. Цей період характеризується загальним відновленням релігійного життя: будуються нові храми, монастирі, засновуються нові парафії, в кілька разів збільшується кількість релігійних видавництв. Серед католиків обох обрядів засновуються нові товариства, національно-релігійні об’єднання. Незважаючи на те, що греко-католицький клір опинився в ситуації “переможеного” після польсько-української війни, його душпастирській діяльності ніщо не перешкоджало, якщо не брати до уваги окремих інцидентів, характерних для періоду ускладнення міжнаціональних відносин.

Католики в УРСР

Після завершення ІІ Світової війни, яка принесла на землі України спустошення і смерть, ситуація Католицької Церкви на території України прогнозувалася досить невтішно. Голодомор, репресії, репатріації, війна, новий голодомор і знову репресії – все це стало причиною глобального зменшення населення України, в тому числі й зменшення кількості католиків зокрема. Ієрархія була знищена повністю, храмів теж фактично не було. Греко-Католицьку Церкву комуністи на псевдособорі 8–10 березня 1946 р. під дулами енкаведистських автоматів “добровільно” приєднали до Православної Церкви. Непокірних католиків обох обрядів було ув’язнено або відправлено в табори. У тому ж 1946 р. влада змусила покинути Львів архієпископа Євгена Базяка, а луцького єпископа Адольфа Шельонжека як шпигуна Ватикану арештовано в січні 1945 р. На той час йому вже сповнилося 80 років і він був одним із найстаріших в’язнів світу. У 1946 р. його було примусово депортовано на територію Польщі – і так Католицька Церква залишилася без ієрархії.

У країні, де будь-яка релігія трактувалася як опіум для народу, а атеїзм, попри декларування свободи совісті, став державною політикою, найзапекліші атаки пропагандистської репресійної машини були спрямовані саме проти Католицької Церкви. В той час як Православна Церква йшла на більші чи менші компроміси з режимом, як то прославляння Сталіна в молебнях, співпрацю з органами безпеки, католики залишалися поза впливом марксистської ідеології. Тому влада усякими способами намагалася знищити всі прояви віри, які залишилися. У повоєнні часи зруйновано понад 200 костьолів. Продовжувалися арешти нечисельних священиків, заборонено реєструвати костьоли, в яких було менше тисячі віруючих. В цілій Львівській архідієцезії працювало тільки 13 костьолів, на території Тернопільської області – три, на Буковині лише один, на Івано-Франківщині не було жодного. На початку 80-х років на Західній Україні працювало всього 87 священиків. За ними стежили державні спецслужби, їм забороняли проводити Богослужіння, сповідати та уділяти таїнства.

Дещо кращою була ситуація на Поділлі та Житомирщині. Героїчна наполегливість та незломність віруючих зробили можливими відновлення близько 40 парафій. Більшість з них не мали постійного священика, тож люди своїми силами підтримували світло віри. В багатьох парафіях люди збиралися на Меси без священика: розстеляли на вівтарі ризи, запалювали свічки, читали Святе Письмо і мовили тексти молитов. Тільки Причастя не було…

Греко-Католицька Церква пішла в глибоке підпілля. В цей час відбулося “цементування” греко-католиків та римо-католиків. Оскільки Богослужіння греко-католиків не могли проводитися у церквах, а в приватних будинках та у лісах не могло зібратися багато віруючих, такими осередками стали для них католицькі костьоли. Католицьке духовенство і миряни усякими способами допомагали і підтримували своїх братів по вірі візантійського обряду.

Занепад комуністичної ідеології у період застою, хоча й держава дедалі намагалася боротися з Церквою, став початком відродження повнокровного релігійного життя в Україні. Незважаючи на заборону властей, в Богослужіннях поступово починає використовуватися спочатку польська, а потім й українська мови.

Відродження Церкви. Римсько-Католицька Церква в незалежній Україні

Крах тоталітарного комуністичного режиму ознаменувала так звана перебудова, розпочата М. Горбачовим. Переломним моментом у ставленні правлячого режиму до релігії та Церкви став 1988 р. – рік великого ювілею тисячоліття хрещення Русі. Михайло Горбачов прийняв у Кремлі московського патріарха Пимена, були влаштовані урочисті святкування, однак Україна, землі якої першими прийняли хрещення, опинилася на периферії офіційних урочистостей. Тоді ж вперше до Радянського Союзу прибула делегація з Ватикану на чолі з державним секретарем Агостіно Казареллі. Офіційна преса почала говорити про проблеми релігії, тоді ж було піднято питання про легалізацію УГКЦ. Незважаючи на спротив православних і комуністичних сил, 20 листопада 1989 р. Рада у справах релігій при Раді міністрів УРСР була вимушена дозволити реєстрацію релігійних громад греко-католиків. 30 березня 1991 р. повернувся на батьківщину предстоятель УГКЦ кардинал Мирослав Іван Любачівський. Щоправда, поверненя законним власникам храмів та церковного майна призвело до міжконфесійного протистояння, яке повністю не розв’язане й досі.

Як вже згадувалося, за комуністичних часів Католицька Церква латинського обряду хоча й не була заборонена, але її діяльність була дуже обмежена з огляду на відсутність ієрархічної структури та малу кількість священиків. Важливою подією було відновлення 16 січня 1991 р. Святійшим Отцем Йоаном Павлом ІІ української латинської ієрархії. Львівським митрополитом став архієпископ Мар’ян Яворський, його єпископами-помічниками Рафаїл Керницький і Маркіян Трофим’як. О. Яна Ольшанського призначено ординарієм Кам’янець-Подільської дієцезії, о. Яна Пурвінського – ординарієм Житомирської дієцезії. Разом з утвердженням незалежності нашої держави став можливим нормальний розвиток церковного життя. 18 травня 1966 р. Папа відновив Луцьку дієцезію, католицькі спільноти Закарпаття 14 серпня 1993 р. були об’єднані в Апостольську Адміністратору. 28 березня 1992 р. в Києві було засновано представництво Ватикану – Апостольську Нунціатуру, своє представництво при Апостольському Престолі має й українська держава.

На жаль, принципи справедливості тепер не завжди поширюються на католицькі спільноти – багато храмів та будівель так і не віддано законному власнику: наприклад, костьол св. Миколая в Києві, храми в Одесі, Херсоні, Севастополі та багатьох інших містах України. Святині необгрунтовано передано бізнесово-кримінальним структурам або іншим конфесіям.

Папа призначив для української Церкви двох кардиналів: Мар’яна Яворського для католиків західного обряду і Любомира Гузара для католиків східного обряду. Дуже важливою подією в житті Церкви і взагалі нашої держави був візит Святійшого Отця Йоана Павла ІІ в Україну 23–27 червня 2001 р. Урочисті Богослужіння Святійший Отець звершив у Києві та у Львові, причому як у західному, так і у східному обрядах.

27 березня 2002 р. Папа Йоан Павло ІІ утворив римсько-католицьку дієцезію в Мукачевому, а 4 травня 2002р. утворено Харківсько-Запорізьку та Одесько-Сімферопольську дієцезії.

Зараз на території України є 7дієцезій: Львівська архідієцезія, Житомирсько-Київська, Кам’янець-Подільська, Луцька, Одесько-Сімферопольська, Закарпатська, Харківсько-Запорізька.