Католицьке кладовище, на місці якого зараз знаходиться Меморіал вічної слави, колись складалося із трьох частин. Найдавнішою була ділянка, яка називалася «Старим кладовищем» і знаходилася за підміським селом Яровицею вздовж Теремнівського тракту (тепер – проспект Перемоги) . Саме на цю частину кладовища у 1800–1803 рр. почали переносити могили з бернардинського кладовища. Робилося це тому, що в 1795 р., внаслідок третього поділу Польщі, Луцьк опинився у складі Російської імперії і нові власники взялися перебудовувати місто. Таким чином костел Святого Хреста і кляштор, які до цього фактично були окраїною міста, опинилися у його центрі, тож потрібно було звільнювати територію для забудов. Історики й досі не вияснили: чи поблизу кляштора планувалося збудувати фортецю (на кшталт Тараканівського форту), чи вже тоді влада спланувала вигнати католиків із храму і передати його Православній Церкві. Так чи інакше, велику частину католицького цвинтаря, в тому числі й найцінніші та найбільші пам’ятники, було перенесено. Пізніше на яровицькому кладовищі була збудована дерев’яна каплиця, а в 1885 р. – вже мурована (зараз там Дім жалоби).
Це кладовище було єдиними міським кладовищем, на якому ховали католиків, тож наприкінці ХІХ століття стало не вистачати місця. Тому настоятель луцького кафедрального собору святих апостолів Петра і Павла звернувся до міського управління з проханням про виділення землі. Однак через явне небажання влади і через те, що земля кладовища межувала із землями військового відомства, ця справа затягнулася. І тільки після того, як пала Російська імперія, магістрат (цього разу вже польський) виділив нову земельну ділянку. Цю частину кладовища стали називати «Новим кладовищем».
Першими на цій частині кладовища поховали 19 солдатів Війська Польського, які загинули у польсько-більшовицькій війні під час взяття Луцька групою військ генерала Едварда Ридза-Сьміглого. Згодом тут були поховані інші солдати та офіцери, які загинули у цій війні. Як видно з небагатьох вцілілих фото, могили були розташовані рядами, на них були однакові хрести і висіяні рядками квіти, окремо був рядок офіцерських могил. Посередині між могилами стояв високий хрест і обабіч нього – пам’ятні таблиці. В 1933 р. за цим військовим меморіалом, трохи ближче до сучасної вулиці Шопена, була похована Ядвіга Юзефа Кулєша – засновниця Згромадження Сестер Бенедиктинок Місіонерок.
Згодом була утворена ще одна ділянка кладовища, на якій здійснювалися поховання вже після 1944 р. – але внаслідок того, що багато поляків загинуло під час війни і багато їх виїхало під час повоєнної репатріації, поховання там припинилися.
Взагалі, на кладовищі було багато цікавих пам’ятників, оскільки в Луцьку від 1870 р. була власна католицька різьбярська майстерня.
15 січня 1976 р. рішенням виконкому Луцької міської ради для увіковічення пам’яті загиблих у Другу світову війну було вирішено створити Меморіал Вічної Слави на місці католицького кладовища. Останки людей з деяких могил були перепоховані у північній частині сучасного Меморіалу, там вміщено непримітну табличку. Проте більшість могил, в тому числі й меморіал польських солдатів та офіцерів, бульдозером просто зрівняли з землею. Кам’яні пам’ятник та могильні плити були вивезені і використані в якості будівельних матеріалів.
Відкриття меморіального комплексу відбулося 29 жовтня 1977 р. Нагадує про те, що це колись було католицьке кладовище, лише каплиця, проте й вона зараз використовується як Дім жалоби. На жаль, Указ Президента України від 04.03.1992 року № 125 «Про заходи щодо повернення релігійним організаціям культового майна» та Розпорядження Президента України від 22.06.1994 року № 53/94-рп «Про повернення релігійним організаціям культового майна» на Луцьк чомусь не поширюються. Мабуть, місцевій владі, як то кажуть, «Київ – не указ». Адреса пам’ятки – проспект Перемоги.
