Про святого Йосафата Кунцевича згадує кожен, хто згадує про унію. Католики східного і західного обрядів поклоняються йому як святому, православні вважають його відступником і гонителем віри – але спільним в позиціях як одних, так і інших, є одне: Йосафат Кунцевич є втіленням унії.
Святий Йосафат (в миру Іван) народився в м. Володимирі-Волинському десь приблизно в 1580 р. Ще в дитячому віці, не маючи змоги вивчати Закон Божий та Святе Письмо, Іван щоденно приймає участь у Богослужіннях, які й сформували його духовне життя. Підлітком і в юнацькому віці Іван працює у магазині віленського купця Поповича, прислуговує під час Богослужінь та співає у церковному хорі. Свідки беатифікації одностайно стверджували, що він не пропустив жодного Богослужіння. Тоді ж майбутній святий захопився духовною літературою, і хоча він читав тільки двома мовами (крім руської, він володів ще польською), коло його зацікавлень широке: Четьї-Мінеї, інші Житія Святих, труди святого Йоана Златоуста, Василія Великого, Григорія Ніського, Йоана Дамаскина та інших Отців Церкви. В 1604 р. Іван приймає постриг в монахи у василіанському монастирі Пресвятої Трійці у Вільно і приймає ім’я Йосафат. Його ревність та таланти не залишаються непоміченими: у 1614 р. він стає архімандритом, а в 1617 р. – єпископом-помічником полоцьким. Невдовзі він став полоцьким архієпископом, під владою якого були майже всі білоруські землі. Його єпископське служіння відзначається великою любов’ю до Богослужіння і за його прикладом пастирі стали особливо дбати про дисципліну та красу обрядів.
Що ж вплинуло на рішення владики Йосафата прийняти унію? Адже у Вільно на той час унію прийняла лише одна парафія, а більшість православних християн були проти унії. При розгляді цього питання слід пам’ятати, що Київська Церква не сприйняла трагічного розламу Вселенської Церкви. Єпископи Київської Церкви ніколи не приймали жодної постанови про розрив із Римом, а в релігійні слов’янські книги того часу були проникнуті ідеєю єдності Церкви. Наприклад, Слово митрополита київського Іларіона “Про Закон та Благодать”, в якому розповідається про хрещення Русі святим рівноапостольним князем Володимиром, особливо наголошує на єдності християнського Сходу та Заходу; похвальне Слово Григорія (Цамблака, київського митрополита в 1414–1418 рр.) отцям собору у Флоренції та Констанці доводить, що ідея єдності Церкви ще задовго до Берестейської унії була не чужою для Київської митрополії. Святкувалися також свята західного християнства, яких не було у Грецькій Церкві – перенесення мощів св. Миколая в Барі, яке Київська Церква перейняла із заходу у ХІІ ст.
Зберігся рукопис, яким користувався владика Йосафат, в якому, крім поміток на полях, є також записи й самого святого. Свідки беатифікаційного процесу стверджували, що під час проповідування та захисту унії святий склав невелику брошуру, в якій були зібрані тексти із традиційних руських книг та літописів, які доводили про споконвічну єдність Русі із Вселенською Церквою, і роздавав ці книги людям. Оскільки більшість віруючих просто не зрозуміла б полемічно-наукових трактатів, святий прикладами і подіями з власної історії народу, яка була знана загалові, переконував людей у необхідності та правильності унії. Противники навіть називали його “душохватом”, тому що він мав винятковий дар об’єднувати навколо себе людей, переконувати їх в тому, що дорога, якою він веде свою паству, вірна. Однак, мабуть, вирішальним фактором у приєднанні до унії мас православних було не ораторське мистецтво та вміння переконувати, а приклад особистого життя Святого, яке було взірцем аскетизму та східного благочестя.
Насамперед всі свідки беатифікації говорять про владику Йосафата, як про мужа глибокої контемпляційної молитви. Святий Йосафат дуже любив Ісусову молитву: “Господи Ісусе Христу, Сину Божий, помилуй мене, грішного” і повторював її тисячі разів на день.
За прикладом багатьох схимників та подвижників владика Йосафат носив також власяницю та вериги. Саме тому його вбивці, знайшовши на тілі архієпископа власяницю, спочатку подумали, що вбили не Йосафата. Аскетизм також проявлявся у строгому пості – тільки на одній воді – то у нічних молитвах. Він був щедрим до убогих і роздавав усе, що мав; часом траплялося, що він брав в борг продукти для потреб свого дому. Його багате духовне життя притягувало людей: незабаром у віленському, майже пустому, монастирі було вже 60 монахів.
Віддане Богу життя Йосафата стало для багатьох його сучасників взірцем побожності і служіння Всевишньому. Не лише християни брали його за приклад, але й члени юдейської общини, які говорили: “Щоб Предвічний вчинив так, щоб ми у своїй вірі були такі досконалі, як він у своїй”. Вперше в історії у беатифікаційному процесі були вислухані свідчення євреїв, котрі називали його мужем праведності.
Успіх владики Йосафата можна пояснити тим, що, попри всю його спрямованість до єдності Церков, він залишався вірним виконавцем і охоронцем традицій Східної Церкви. Як уже говорилося, владика любив усією душею Богослужіння і дбав про дотримання літургійної обрядовості в Церкві, а в той час церковних канонів не надто дотримувалися. В 1621 р. він дав вписати в земські книги у Вітебську “Устав Ярослава” про церковні суди. Мова там йдеться про захист прав Церкви перед мирською владою, в тому числі й майнових, а також про збереження традицій своєї Церкви.
У часи загострення релігійних конфліктів постать святого Йосафата стала надто небезпечною для його опонентів. Його вбила 12 листопада 1623 р. розлючена юрба фанатиків, а тіло було викинуто в Двіну. Проте навіть після мученицької смерті владика продовжував вести за собою нову паству. Православні парафії й надалі приєднувалися до унії, а головний натхненник виступів проти архієпископа Йосафата – православний владика Мелетій Смотрицький – після цієї трагедії став продовжувачем діла святого мученика в творенні єдності між християнами.
Йосафат Кунцевич був беатифікований Папою Урбаном VIII через двадцять років після смерті – в 1643 р. У 1867 р. в Римі папа Пій ІХ проголосив про канонізацію Йосафата Кунцевича (1580−1623), небесного покровителя України-Русі. Сьогодні тлінні останки святого Йосафата спочивають у головному храмі Католицької Церкви – в базиліці св. Петра в Римі, неподалік гробу самого Князя Апостолів святого Петра.
У Володимирі-Волинському в костьолі свв. Йоакима та Анни зараз зберігаються реліквії святого Йосафата, єпископа і мученика.
