Алоїз-Казимир Кашуба народився 17 червня 1910 р. у Львові у польській робітничій сім’ї. Всього у батьків Кароля та Анни було четверо дітей, Алоїз був наймолодшим. Сім’я жила небагато, але діти виховувалися в духові працьовитості та справжньої побожності. Закінчивши чотирирічну народну школу, Алоїз вступає до Львівської державної гімназії ім. Жолкевського, яку успішно закінчив в 1928 р.
В серпні цього ж року він іде до монастиря францисканців-капуцинів у Сендзішеві Малопольському і приймає нове ім’я – Серафим. Через рік він складає перші чернечі обіти і розпочинає вивчення богослов’я в Кракові. 11 березня 1933 р. Серафим Кашуба отримав священицькі свячення. Свою пастирську діяльність молодий отець Серафим поєднує із навчанням в Ягеллонському університеті в Кракові, який закінчив зі ступенем магістра філософії. Істинна побожність та працьовитість отця Серафима стає прикладом для його пастви, парафіяни поважають його як чудового проповідника та хорошого сповідника.
У вересні 1939 р. розпочалася Друга світова війна. На початок війни отець Серафим знаходився у рідному йому Львові, який був окупований Радянським Союзом. На зайнятих землях України комуністичний режим розпочав репресії проти населення, в тому числі й проти католиків – як мирян, так і їхніх пастирів. Багато священиків було ув’язнено та вислано, частину духовенства розстріляли. Більшість парафій залишилися без священиків. І отець Серафим, усвідомлюючи всю небезпечність ситуації, приймає рішення виконувати свою священицьку місію на Волині, в Луцькій дієцезії, яка постраждала чи не найбільше. В 1940 р. він дістається до парафії Карасин.
Наступного року Німеччина розпочинає війну проти СРСР і Волинь потрапляє під фашистську окупацію. Розгорається міжнаціональний польсько-український конфлікт, який призвів до багатьох жертв. Гинуло багато невинних людей, горіли села і храми… У серпні 1941 р. село Карасин було спалено, а вцілілі парафіяни разом із своїм священиком переселилися до близького села Бистриця. Однак через кілька місяців було спалено і Бистрицю. Невдовзі отець Серафим переїхав до Дерманки, у якій було відносно спокійно. Завдяки його старанням незабаром було повернено вірним костел в сусідній Городниці. Зробивши ремонт, молодий священик активно почав виконувати свою духовно-пастирську місію. З навколишніх сіл на Месу почало збиратися все більше людей. Отець Серафим сповідав, уділяв Таїнства, проводив уроки релігії для дітей і намагався духовно підтримати людей у ці важкі часи.
В червні 1943 р. Дерманка була спалена. Отець Серафим знову чудом врятувався, бо випадково на той час перебував у Городниці. Довелося покидати насиджені місця і мандрувати далі на Схід, за колишній польсько-радянський кордон. Люди, які майже двадцять років не мали священика, приїжджали з навколишніх сіл посповідатися у священика і прийняти Христа у Причасті. Отець Серафим невтомно працював на Господній ниві. Невдовзі отець опинився у Новій Гуті, в яку переселилося багато людей із спалених сіл. Оскільки люди жили в землянках, голодували і бідували, почалася епідемія тифу. Отець Серафим жертовно слугував всім потребуючим і також заразився. Однак Боже Провидіння розпорядилося, щоб отець одужав і надалі служив людям.
Навесні 1945 р., коли відступили німці і знову прийшли радянські війська, почалася примусова репатріація польського населення із Західної України до Польщі. Більшість духовенства теж виїхало, однак отець Серафим відмовився. Він вважав, що він більше потрібен Господу саме тут, серед тих, хто залишився. Так розпочався новий етап його жертовного служіння.
Невдовзі отець Серафим Кашуба осів у Рівному і почав працювати в місцевій католицькій громаді. Там він провів понад десять років. Йому доводилося часто виїжджати із священицькою послугою до Луцька, Сарн, Корця, Острога, Здолбунова та інших населених пунктів, оскільки Божий люд залишився фактично без пастирів. Постійні подорожі та переслідування влади підривали його й так ослаблене здоров’я, але він не міг покинути віруючих напризволяще. Владі ж не подобалася така місіонерська діяльність отця Серафима. У пресі з’явилися наклепницькі статті проти священика, які й стали формальним приводом для позбавлення його у 1956 р. священицьких прав. Невдовзі було відібрано костели в Рівному, Острозі, Здолбунові, Сарнах та всюди, куди приїжджав отець Серафим.
Тому отець був змушений перейти на “нелегальний стан”. Меси відправлялися в приватних будинках вірних, переважно вночі. Крадькома отець сповідав, уділяв християнських Таїнств. Змушений часто міняти місце проживання, отець Серафим з квітня 1956 р. аж до зими 1963 р. мандрує по Криму, Волині, Поділлі, Литві. Легально йому доводиться працювати то палітурником, то продавцем лікарських рослин, то кочегаром. Він постійно намагається отримати у влади дозвіл вести пастирську діяльність, організовує вірних, щоб ті вимагали прислати їм священика, але партійні чиновники постійно йому відмовляли.
В 1963 р. отець Серафим Кашуба приїжджає в Казахстан, до Тайинші. Маючи багатолітній досвід нелегального мандрівного пастирства, він організовує релігійне життя місцевих католиків-висланців – поляків, українців та німців. Люди, спраглі віри, радо зустріли священика. Допомагали йому одягом, їжею, всіляко намагалися підтримати отця. Німці, серед яких були як католики, так і протестанти, допомогли отцю Серафиму знайти житло. Географія його “парафії” була вражаючою: скоро мандрівний пастир почав відвідувати католицькі спільноти в Шортанди, Цілинограді, Омську, Томську, Нвовсибірську, Алма-Ати, Красноярська, Алтаю, Кокчетава…
Це не могло сподобатися комуністичній владі і 6 березня 1966 р. в Кустанаї отця Серафима було заарештовано. Суд звинуватив його у бродяжництві та засудив до п’яти років заслання. Так отець Серафим потрапив у Арикти – маленьке селище під Цілиноградом. Довідавшись, що це католицький священик, сім’я німців-протестантів надала йому притулок. Незабаром чутка про отця Серафима поширилася по навколишніх селах. Оскільки отець Серафим не мав права покидати Арикти, до нього почали прибувати католики з різних сторін. Влада рішила покласти цьому край і “громадянина Кушубу” переводять в інше місце заслання – Арташинськ. Але й там, працюючи кочегаром в пекарні, отець не занедбував своїх обов’язків перед Богом і вірними: його кочегарка стала маленьким храмом Божим.
Подолані десятки тисяч кілометрів, безсонні ночі, систематичне недоїдання та важкий клімат призводять до того, що отець Серафим захворів на туберкульоз. Предивні шляхи Господні: отець навіть зрадів цьому. Його було звільнено від важкої роботи і надано дозвіл на поїздки до райцентру на лікування. Отець Серафим радо скористався можливістю провідувати вірних, а також відвідувати свою улюблену степову парафію Арикти. В листопаді 1966 р. його звільняють від заслання, але через місяць знову заарештовують і відправляють у будинок для престарілих, начебто для оздоровлення. Отець став служителем хворих і знедолених, таємно відправляв святі Меси, сповідав і причащав у стінах цього закладу. Це стало приводом невдоволення адміністрації, і отець Серафим довідався, що його засуджено до 11 років примусової ізоляції. Далі була втеча. До кінця невідомо, чи його просто записали як померлого, чи просто бюрократична машина дала збій, але далі отець знову подорожує по всьому Казахстані і несе свою пастирську послугу всім потребуючим.
В 1968 р. у Польщі помирає сестра Серафима Кашуби, Марія. Неймовірними стараннями отримавши дозвіл поїхати на похорон (місяцем пізніше!), отець Серафим їде до Польщі. Відвідав там могили батьків та сестер, багато зустрічався з братами-капуцинами, своїми колишніми парафіянами. Восени цього ж року йому роблять операцію – дав про себе знати застарілий туберкульоз. І в лікарні він був невтомним апостолом Христа.
Навесні 1970 р. стан здоров’я отця значно покращився. І, хоча була можливість залишитися у Польщі, де панувала відносна релігійна свобода, отець все-таки приймає рішення повернутися в Казахстан, до своїх осиротілих парафіян.
Одразу ж після повернення отець Серафим знову подорожує і тяжко працює, стан його здоров’я значно погіршився. До того ж влада знову взялася за цькування в газетах, тож священик був змушений спочатку виїхати до Алма-Ати, а згодом до Челябінська. Постійно подорожуючи по Казахстану та Сибіру, він писав прохання до влади повернути йому право вільно служити Богослужіння, а його вірні вимагали від влади дозволу збудувати каплиця. Невдовзі з дозволу влади в Красноармійську таку каплицю було збудовано, але отцю Серафиму було заборонено відправляти в ній під загрозою закриття каплиці. На щастя, біля каплиці оселився священик, присланий з Естонії, тобто плід важкої праці був не марний.
Отець знову був змушений виїхати з Казахстану, щоб відвернути увагу властей. Після недовгого перебування в Україні він в 1974 р. знову повертається в Красноармійськ. Здоров’я знову значно погіршується, його нелегально лікують в місцевій лікарні. Проте отець змушений був залишити шпиталь.
Зовсім хворий, він добирається до Львова. Стараннями місцевих католиків, особливо настоятеля львівської катедри о. Рафаїло Керницького, його влаштовано на лікування. Львів’яни постійно відвідували хворого, молилися за нього, приїжджали вірні з Поділля та Волині, навіть із Казахстану та Сибіру, щоб провідати свого духовного отця.
В 1976 р. отець Серафим, відчувши покращання, вирушив на Волинь, проте невдовзі, таємно попереджений друзями про увагу з боку властей, виїжджає до Ленінграду. Підлікувавшись, отець знову їде туди, де він найпотрібніший – у Казахстан. Католики добилися відкриття каплиць в Тайинші, Кустанаї, Алма-Аті, Душанбе, Фрунзе. Отець щиро радів і ревно виконував свою священицьку місію.
В червні 1977 р. отець їде до Ташкенту, де місцевий священик відмовився виконувати постанови ІІ Ватиканського собору і серед місцевих католиків почався розлам. Своєю побожністю і ревністю отцю вдалося подолати всі негаразди, але важка подорож, переживання, клімат сильно похитнули його здоров’я. Отець повернувся до Львова, на лікування.
19 вересня 1977 р. отець повертався автобусом з Рівного до Львова. Йшов до зі снігом. Автобус по дорозі зламався і тільки пізно ввечері отець дістався до Львова в кузові вантажівки. Виявилося, що в будинку, у якому він тимчасово ночував, був обшук і отець кілька годин простояв під дощем, доки його не взяла на нічліг одна жінка. На світанку 20 вересня вона помітила, що у кімнаті, де ночував священик, горить світло, а сам отець сидить на стільці. Його душа вже відійшла до Господа.
Влада не дала можливості нормально провести похоронну церемонію, щоб запобігти релігійній маніфестації. Комуністи не дали дозволу приїхати жодному з братів-капуцинів із Польщі, з Казахстану та із Сибіру теж ніхто не встиг приїхати. Але все одно, в похороні взяло участь понад триста чоловік та 12 священиків з Поділля. Молилися за свого отця не тільки у Львові, але й Польщі, на Поділлі та Волині, за Уралом, в Сибіру, в Казахстані та Узбекистані – всюди, де невтомний проповідник Божого Царства служив людям. Поховали отця Серафима на Яновському кладовищі у Львові. На нагробку викарбувано слова святого апостола Павла, теж невтомного мандрівника Божого: “Я став усім для усіх”.
